Все можливо, коли маєш бажання – говорить Саша Сидоренко, професійна боксерка, власниця спортивного клубу та майбутня мама.

Розмова з Сашею Сидоренко

Альбіна Логачова: З якими стереотипами ви зустрічалися? Зазвичай, інтерв’ю з жінками-боксерками починається з питання “Чому ви обрали такий чоловічий вид спорту”. Крім того, ви – українка, яка емігрувала до Польщі…
Саша Сидоренко: – Від самого дитинства я чула ствердження, що бокс – не для жінок. І я завжди ламала цей стереотип. Отже, він один з перших і найважливіших: що цей вид спорту не жіночний. Люблю доводити, що це не так. Велика кількість жінок, які ним займалися, могли це робити не гірше, а навіть значно краще за чоловіків. А другий – це той, що українці можуть працювати лише як прибиральники і займати лише найнижчі посади.
Дуже цікаве питання про стереотипи… Не люблю це слово, і його немає у моєму словнику. Ми часто з ними зустрічаємося і боремося. Не існує різниці між чоловіками і жінками. Вважаю, що існують різні представники обох статей, які вміють робити класні речі в різних галузях.

Чи помітили ви серію плакатів Оксани Брюховецької “Я – українка”, на яких наші жінки представлені як посудомийки, прибиральниці та продавчині?
– Не помітила, але скоріше за все відчула б обурення та здивування. Очевидно, що знайти роботу в іншій країні це дуже важке завдання, але якщо людина є спеціалістом і добре знає мову, воно не має бути неподоланним. Все можливо, коли маєш бажання. Згадаймо, яка кількість поляків знаходиться у Великобританії, які починали як няні, прибиральниці та доглядальниці. Не потрібно далеко ходити, щоб зрозуміти, що насправді ми багато у чому схожі: хочемо кращого – вище літати і швидше йти. Але не варто забувати, хто ми і звідки, який маємо потенціал. Багато моїх друзів, які також емігрували, працюють тепер юристами і тренерами. Це мила несподіванка, чи не так? Після першого року-півтора, які зазвичай йдуть на вивчення мови і вирішення нагальних проблем, все стає можливим.

Ви не тільки спортсменка, а й власниця спортивного клубу. Які риси характеру допомагають у веденні бізнесу?
– Коли я починала, мала враження, що ненавиджу це слово. Я пройшла через велику кількість труднощів, боргів і ситуацій, коли прокидаєшся вранці і не знаєш, що зробити, щоб виходити з дня на день хоча б на нуль, а потім на плюс. Було безліч різних страхів, але час, щоденна праця, уміння не здаватися, вставати і багато працювати допомогли вийти з кризи і перейти на наступний етап.
Було нелегко, коли я почала займатися спортом. Приходячи молодою дівчиною до залу, я почула від тренера: “Бокс не для тебе, ти гарно виглядаєш, що ти взагалі тут робиш?”
Взагалі не було легко починати, особливо 10 років тому, а так, якщо порахувати, то я вже 20 років займаюся цим видом спорту. Я наткнулся на стіну нерозуміння, тих, хто говорив “жінкам сюди не можна”, “цей клуб лише для чоловіків”, “не хочу тебе тренувати”. Протягом перших чотирьох років я тренувалася сама. Тренер сказав мені: “Добре, приходь, але я на тебе не дивитимусь і не допомагатиму”. Ті чотири роки мене підтримували інші: мій батько, який щодня ходив зі мною на заняття, а також інший тренер, один з найкращих в Україні – Леонід Миколайович. На одному з тренувань був спаринг з хлопцем, тренер кинув мені пару вказівок, які я швидко виконала, і це його зацікавило, тому, що багато хто з його підопічних не зміг їх дотримуватися. Власне від того моменту він почав зі мною працювати, ще пізніше, відмовившись від групи, зосередився лише на мені. Це був мій перший успіх. Нарешті у мене був власний тренер! Нарешті я не мусила тренуватися сама! Спортсмен і тренер – це одна команда. 70% успіху залежить від його вказівок, підтримки і віри. Разом з ним я вигравала протягом 7 років, рік за роком, чемпіонати України і Європи. Я вдячна йому за підтримку.

Часто зустрічаємося із ситуацією, що тренерами є чоловіки. Мені здається, що жіноча боротьба сильно різниться від чоловічої. Чи є тренери-жінки?
– Відходячи від думки про стереотипи, можу підкреслити, що є насправді велика кількість неймовірних жінок, які отримали багато перемог на міжнародних рингах. Більшість з них зможуть бути чудовими тренерами. Отже, чому ні?

Ви тренуєте лише дорослих осіб чи дітей також?
– Гасло нашого клубу – “Бокс для всіх”. Протягом 2–3 років ми використовуємо такі методики, щоб цим видом спорту могли займатися як діти, так і люди похилого віку, як хлопці, так і дівчата. Знищуємо поняття “бокс – лише для хуліганів з під’їзду”. Це дуже інтелектуальний і шляхетний спорт. І ми зможемо навчити будь-кого. Це чудово, коли людина може себе захистити. Ми доводимо, що в цій дисципліні немає ніякої агресії. Вона навчає керувати власними емоціями і спрямовувати їх в позитивне русло. Всі, хто приходить до нас, здобуває впевненість у власних силах, позбувається негативних емоцій, їх, натомість, замінюють позитивні.

На вашу думку, тренер – це більше вчитель чи спортсмен? Чи кожен може ним стати, чи необхідно мати особливі риси характеру і підхід?
– Не кожен хороший спортсмен може стати хорошим тренером, і не кожен тренер був хорошим спортсменом. Вважаю, що кожен може цього прагнути. Яцек, мій бойфренд, чудово проводить заняття для дітей 7–9 років. Раніше одягав боксерські рукавиці і допомагав мені готуватися до європейських змагань. Він чудово справляється, бо просто любить те, що робить. Отже, відповідаючи на питання – так, кожен може стати хорошим тренером.

У вашій біографії зазначається, що ви також репрезентували Казахстан, як так сталося?
– Це було після численних перемог на міжнародних турнірах, коли вигравала у знаменитих боксерок, які, між іншим, були олімпійськими спортсменками. Саме тоді мені запропонували контракт і трирічну підготовку до світової першості. Вирішила спробувати і якийсь час там мешкала. В Казахстані мої очікування не виправдалися. Вигравши лише один турнір, я вирішила повернутися. Скоріше це було з огляду на самопочуття. Не всюди можна відчути себе, як вдома.
Власне, як тепер ви відчуваєте себе під біло-червоним стягом?
– Відчуваю себе, як вдома, і маю намір залишитися тут назавжди. В мене є можливість порівнювати з життям в інших країнах. З впевненістю скажу, що це одна з найкращих. По перше, з огляду на близькість до України і моїх рідних, по друге, люди, які тут мене оточують, такі гостинні, що я відчуваю себе пречудово.
Я дуже швидко отримала громадянство, бо ця країна повірила в мене як у спортсмена. Я вдячна за це. Польща може не соромитися, бо я здобуваю для неї нагороди.

З огляду на вагітність: цікаво, чи хотіли б ви, щоб ваша дитина займалася боксом?
– Думаю, що так. Часто повторюю, що не розумію, чому в шкільній програмі є математика, фізика, інформатика, але немає основ самооборони. Щоденно ми зустрічаємося з різними ситуаціями і не кожна з них – позитивна чи безпечна. Часто до цього долучається агресія. Бокс допомагає її подолати, вчить бути сильнішими, не довести до бійки, допомагає відчути легкість і свободу. Якщо ж дитина зацікавиться іншим спортом, із задоволенням її підтримаю.
Чи ви співпрацюєте, або ж плануєте співпрацю з Україною?
– Часто отримую пропозиції проведення різних майстер-класів та спарингів, але це вимагає величезної кількості часу. На даний момент я зосереджена на саморозвитку, згодом доведеться присвятити частину себе дитині. Наразі просто не володію більшими часовими ресурсами.

Все одно бокс – дуже небезпечний спорт, завжди є ризик отримати травму. Що саме мотивує вас прокидатися і йти на тренування: перемоги, процес чи щось інше?
– Для мене це не такий великий заробіток, як може здаватись. Але бокс – це простір, в якому я добре себе почуваю і самореалізуюся. Люблю доводити, що я найкраща. Коли бачу дівчат, які б’ються, і знаю, що можу зробити краще, не можу спокійно залишатися вдома і їсти чіпси перед телевізором, хочу вийти на ринг і показати, що хтось може боротися на вищому рівні.

Напевно, це відмінна мотивація для кожного – виходити і доводити, що можеш краще за всіх.
– Конкуренція змушує нас рухатися вперед, тренуватися більше і жорсткіше.

Останнє питання, яке загалом стосується міграції. Чи у добу глобалізації, коли виїзд на другий кінець світу не супроводжується жодними труднощами, а політ додому займає лише декілька годин, можна сумувати за домом?
– Справа в тому, що можна. Скажу більше: можна сумувати навіть мешкаючи в тому самому місті. Це найважче – викроїти час і присвятити його близьким. Щиро зізнаюся, що радію тому, що не знаходжуся, наприклад, у США. Ця туга за родиною, яка час від часу мене огортає, дає про себе знати. Я з дуже хорошої сім’ї, ми дуже пов’язані один з одним. Навіть сама думка про те, що вони близько, приносить мені щастя. Отже, Польща за усіма параметрами – це найкраще місце для мене. Відчуваю себе тут як у країні, яка дуже добре мене зустріла.