Дуже тішуся, що переїхав сюди в той момент, коли Вроцлав став Європейською столицею культури. Це була супер можливість для інтеграції, саме відвідування виставок, дискусії – це все в певний момент дозволило мені відчути себе частиною цього міста.

Так склалося, що останні 10 років я постійно подорожую. Почалось все випадково: я закінчив середню школу і вирішив вступати на гуманітарний факультет, а саме на філософію. На той час, існував у Києві Міжнародний Соломонів Університет, а в ньому, в свою чергу, факультет з дивною назвою “Юдаїка”. Наука що вивчає Єврейську культуру та релігію. Пригадую здивування знайомих з обох боків – єврейських та не єврейських: “ти ж не єврей, навіщо воно тобі?”. Звичайно, на момент вступу до університету я не сильно розумів “навіщо воно мені”. Пам’ятаю, що головним рушієм була можливість вивчення іноземних мов (іспанська, німецька, англійська), в тому числі івриту, а Ізраїль вважався досить розвиненою країною. Після закінчення навчання отримав можливість поїхати на академічну програму Paideia, яку здійснював інститут у Стокгольмі (Швеція). Програма зосереджувалась на вивченні релігійних текстів та їх опрацюванні в міждисциплінарному колі студентів що походили звідусіль. Повернувшись в Україну, почав втілювати набуті знання і працював в декількох єврейських організаціях. Можна сказати, що вносив вклад в відродження єврейської культури в Україні, яка, звичайно ж, завжди була частиною української історії та культури в цілому. На жаль, Сталінські репресії, друга Світова війна та утиски будь-яких національних рухів з боку радянської влади, спричинили майже повне її знищення. 
Вже зараз я розумію, що немає тут нічого дивного – відродженням культури єврейської громади може займатися не єврей, ба – навіть вважаю що так краще і цим пишаюся.

Мене тішить те, що доля дала мені цю можливість, саме завдяки такому досвіду я навчився повноцінно сприймати чужу культуру, виховав в собі вразливість і зацікавленність.

Одного разу я і мої колеги займалися проектом з дослідження єврейської історії регіону який постраждав від наслідків аварії на ЧАЕС, і в місті Іванків я отримав в подарунок книжку. Перечитуючи її в той самий вечір, в одному з описів раптом побачив знайоме мені ім’я та прізвище – виявилося що це була історія родини моєї першої шкільної вчительки. Раніше я не знав нічого про її походження.Таким чином символічно замкнулося коло і я зрозумів, що все має значення. Тієї ночі я ще довго не міг спати, перебуваючи під величезним враженням.
Що стосується мого коріння, хочу підкреслити що на цей момент не вважаю себе лише українцем.

Після вивчення історії своєї родини дізнався що, крім українського, маю польське, німецьке, російське та ще й ромське коріння.

З цього приводу, завжди люблю розповідати історію, пов’язану з одним Вроцлавським пам’ятником. Мова йде про пам’ятник Александру Фредрі, який було перенесено зі Львова. Мало хто знає що Фредро – польський письменник, символ польского Львова, це рідний дід українського митрополита Андрея Щептицького, до речі: брат митрополита Шептицького, був генералом Польської армії та міністром оборони. Така от історія однієї родини, історія, в тому числі, вибору національної ідентифікації. Гадаю, що для багатьох з нас це типова ситуація, оскільки територія України завжди була полікультурною – саме це ми маємо шанувати і пишатися з цього приводу. Нажаль, в силу того що ми, як політична нація, ще досить молоді, часто не вистачає навичок говорити на ці теми, і ми не рідко доходимо до етноцентризму. Доречі, з цього приводу пригадався урок в 8 класі, коли ми проходили тему повстань Богдана Хмельницького. Так сталося, що незадовго до цього я зробив доповідь про свого польського дідуся, тому що сам це відкрив і був під величезним враженням. І під час обговорення теми визвольної війни, декілька учнів в класі зі словами “а як ми вас ляхів…” почали цькувати мене і ще одного “поляка”, який просто мав прізвище Камінський. А ні я, а ні він не відчували себе поляками і не розуміли чому нас відокремлюють від інших.

Зараз вже більше ніж 10 років працюю в фундації “Будинок Анни Франк”. Я займаюся просвітницькою діяльністю для молоді, де ми так само обговорюємо ці теми. Почалося все з того, що я подався на волонтерську програму European Voluntary Service до Амстердаму і від рівня волонтера почав працювати у всесвітньо відомій міжнародній організації, що займається просвітницькою діяльністю в сфері протидії ксенофобії, дискримінації а також тематикою свободи і демократії, використовуючи при цьому таку зрозумілу іншим підліткам історію їх однолітка Анни Франк. Всі ці роки я проводжу тренінги і координую проекти в різних країнах, передусім східної Європи: Україна, Росія, Грузія, Казахстан, а від того моменту, коли вирішив переїхати до Вроцлава, почав займатись подібним у Польщі.
Чому я обрав саме Польщу? Брат з родиною ще раніше переїхав сюди, аби син зміг здобути тут середню освіту та отримати матуру. З усіх міст вони обрали Лігницю, бо саме тут знаходилася школа, де навчання проводилося українською. Після багатьох років постійного подорожуваня між Сходом та Заходом, я теж вирішив переїхати сюди. Звичайно, наявність польського походження та знання мови відіграли важливу роль. До речі, Лігниця – дуже цікаве місце, особливо в розумінні позиціонування між “заходом і сходом”. Воно більше нагадувало військову базу, де майже 50 років перебували радянські війська, такий собі епіцентр “холодної війни”. В певний момент, Лігниця стала для мене за малою для самореалізації і після року проживання там, я переїхав до Вроцлава. Місто, яке я відразу полюбив за його історію, за неоднозначність, таємничість і, разом з тим, трагічність її німецьких і польських мешканців, які теж, свого часу, були змушені покинути рідні місця і творити свою культуру по-новому, залишаючи вдома рецепти з кресів і свій східний акцент. Ця енергетика мене постійно захоплює. Тому від перших днів перебування в цьому місті я цікавився його історією. Дуже тішуся, що переїхав сюди в той момент, коли Вроцлав став Європейською столицею культури, це була супер можливість для інтеграції, саме відвідування виставок, дискусії – це все в певний момент дозволило мені відчути себе частиною цього міста. Свого часу, мені теж захотілося якось долучитись і щось зробити, тому я взяв участь у конкурсі програми mikroGRANTY ESK 2016 і реалізував свій перший проект. З учнями шкіл Надоджа (Nadodrze) ми займалися дослідженням історії Вроцлава через його пам’ятники. Мало кому відомо, що округла конструкція на площі Святого Матвія (pl. Św. Macieja) це колишній пам’ятник німецьким солдатам, і те що Хрест Миру біля парку Толпи, присвячено мешканці Вроцлава Едиті Штайн що походила з єврейської родини але перейшла в католицизм. Під час війни її було запроторено до табору в Аушвіц. Головне в цьому проекті – заохотити учнів до критичного опрацювання історії в неформальному і цікавому форматі. Вони створили короткі фільми на основі проведених інтерв’ю з мешканцями, хапаючись за неоднозначні теми. Я впевнений що рефлексія і критичне мислення дуже потрібні молоді, щоб ніхто не міг маніпулювати історією.
До речі, свій перший тренінг в Польщі я проводив у згаданій вище загальноосвітній школі з українською мовою навчання № 4 в Лігниці. Пригадую, як під час обговорення ідентичності та історії родини, багато хто з учнів згадував тему депортації українців і лемків під час операції “Вісла”. В історії кожного народу є сумні сторінки, тому для мене було і залишається важливим показати що тема єврейської дівчини-підлітка Анни Франк, і тема голокосту в цілому, не є суто єврейською, а універсальною темою для розуміння механізму ксенофобії і відсутності толерантності в бік будь-якої меншини, або когось “іншого”.

Як для багатьох українців, це питання для мене набуло актуальності тільки після переїзду в Польщу, де я раптом опинився в ситуації меншини.

Такий досвід зовсім по-іншому вплинув на моє ставлення і розуміння суспільства. На жаль, досвід нетолерантного ставлення подекуди проходить досить радикально. Я маю на увазі нетолерантне ставлення з боку польського населення, в тому числі випадки насилля. Мене це теж не оминуло: пам’ятаю оголошення на порталах з дописами “не для українців”, реакції на свій акцент. На початку цього року, я так само відчув на собі ненависть не лише словесно але й фізично. Мешканець сусіднього дому вирішив вибити двері щоб зайти у двір, я попросив так не робити. Цього виявилось достатньо, щоб спрямувати увагу на мій акцент і походження. Все закінчилось кількома раптовими ударами в голову. Я розумів що цю ситуацію так не можна залишати. Звичайно, на початку не хотілося стикатися з бюрократією і згаяним часом, але я усвідомлював що це не може залишитися безкарним і змусив себе дійти до кінця. На початку серпня відбувся суд і вже винесено вирок в моїй справі. Цей досвід я вважаю дуже важливим, адже зараз почуваю себе впевненіше, тому, в подібних випадках всім раджу не мовчати і відразу реагувати на такі прикрі ситуації.