Я знаю що деякі люди в мами на роботі їздили на Донеччину заробляти гроші на торгівлі зброєю чи наркотиками, наприклад. Інші критикували Україну, наш уряд та позицію, в той самий час говорячи про те, що “Ми вас не кинемо, адже ми братів не кидаємо”.

Ілля Тандур: Нехай питання й шаблонне, але, у випадку нашої з тобою розмови, важливе: що стало поштовхом для переїзду у Вроцлав?

Софія Баянова: – Вроцлав був моєю мрією. Моя історія почалась в 2014, в кінці серпня. Після референдуму, на наступний день /йдеться про референдум на Донеччині, організований проросійськими силами з метою створення ДНР/ в аматорському театрі, до якого я належала, мала відбутись прем’єра вистави українською мовою – Олександр Олесь “По дорозі в казку”. Але після референдуму, на Будинку Культури з’явився напис балончиком “Харцизьк це ДНР”. Виставу, звичайно ж, скасували. На короткий час ми виїхали з Харцизька, а коли повернулись – в серпні, шиби будинків тремтіли від вибухів і стало зрозуміло, що необхідно звідти чимдущ їхати. В нас були родичі в Харкові, але вони не змогли нас прихистити, тому ми з мамою переїхали в Підмосков’я, до інших родичів. Ми були впевнені в тому, що цей переїзд – дуже тимчасовий і через місяць ми повернемось, але місяць перетворився на рік.
Після Підмосков’я був Нижній Новгород – місто Павлово, де переважна більшість мешканців говорить з чудернацьким виразним “О” на кшталт “хОрошО, чтО кОрОви нє лєтают”.
Я завжди казала, що якби ми переїхали до іншого міста в Україні, то для мене це була б просто подорож. Там – я перебувала на ворожій території, де намагалась побільше мовчати, не слухати жодних новин, але зустріла простих, щирих і добрих людей.
Про Польщу я думала ще в Україні, в десятому класі, почала вчити польську мову разом зі знайомим. Тато завжди хотів то в Швейцарію, то в Канаду то кудись, а Польща була тут – поруч.
Я закінчила школу екстерном, здала російські предмети і мала всі можливості стати російським митником (сміється) зі своїм ЄГЕ (Це відповідник нашого ЗНО), але в Росії я залишатися не хотіла, думала вступити на журналістику до Карпенка–Карого в Україні, але там потрібна була серйозна підготовка, тому з усіх прихильних варіантів залишилась тільки Польща.

Враховуючи загальну ситуацію на Донеччині виїхати було, мабуть, непросто. Які труднощі спіткали вас по дорозі?

– В дорогу ми взяли найбільш необхідні речі, адже – повторюсь – не очікували, що їдемо надовго, не готуючись, наприклад, до російських зим.
Сама подорож видалась, м’яко кажучи, непростою. В Москву ми їхали через містечко Ясиновата. Його в той день обстрілювали – це, загалом, стосувалось великої кількості залізничних станцій, роботу яких, з міркувань безпеки, просто припиняли. Станція в Ясиноватій, на щастя, ще працювала. Наш потяг запізнювався на чотири години. Ми чекали, поступово втрачаючи надію на те, що він приїде. В певний момент, коли все навколо почало трястись, навіть лавки на станції, нас попросили спуститись в туалет, під землю. Ми перечекали хвилю обстрілів та вибухів, а коли вона закінчилась, то почули що потяг вже на пероні.
Як потім виявилось – непросто потяг, а останній потяг, якому вдалось відійти з цієї станції. Після нашого від’їзду її закрили.
Саме тому я часто повторюю, що це був час випадкових людей і випадкових обставин, які подарувала нам доля, бо якби ми опинились на цій станції на 30 хвилин пізніше – не знаю, чи нам би взагалі вдалось виїхати звідти.

Що найбільше запам’яталось з перебування в Росії?

– Було дві лінії.
Перша – це люди, які, коли ми приїхали з мамою не маючи абсолютно нічого – по суті, як біженці, надали нам відповідну підтримку. Іноді незнайомі люди, почувши нашу історію допомагали, так би мовити, чим могли.
Друга – це їхня політична позиція. Було не тільки телебачення чи радіо, перенесене на задній фон, мені теж доводилось, розмовляючи з ними, уникати політики. Я знаю що деякі люди в мами на роботі їздили на Донеччину заробляти гроші на торгівлі зброєю чи наркотиками, наприклад. Інші критикували Україну, наш уряд та позицію, в той самий час говорячи про те, що “Ми вас не кинемо, адже ми братів не кидаємо”. Іноді доходило до абсурдного контрасту на зразок чорних хмар над Росією, які присилають США (сміється).

Як гадаєш: з яких мотивів вас прихистили родичі в Росії: спрацювало людське співчуття, чи пропаганда порятунку “братнього народу”?

– Безумовно – людське співчуття. Нас прихистили ті, в кого була така можливість і бажання допомогти, тому що в нас вдома стало небезпечно. Мені здається, що в кожного з нас, в критичній ситуації, прокидається емпатія, людськість. Знаєш, ми як хрещені, але не дуже віруючі, почали молитися Богу, вірити в людські речі.

Ви не замислювались над тим, щоб лишитись в Україні – нехай в іншому місті, але все ж на своїй землі?

– Мені часто задають це питання. Скажу так: я захоплююсь людьми, які, незважаючи на пряму загрозу їхньому життю, готові ставити майбутнє держави, її суверенність на перший план, бо ми цього не зробили. Ми просто хотіли вижити, крім того – були впевнені, що повернемось через місяць і це все закінчиться. Підмосков’я було не тому, що ми вболівали за Росію, ми лише хотіли будь-де перечекати.

Головний герой “Інтернату” Сергія Жадана – Паша, вчитель української мови, протягом довгого часу не зосереджується на тому який саме прапор йому хотілось би бачити над своєю школою. Чи можеш ти відокремити момент, коли довелось визначитись на якому ти, так би мовити, боці?

– Я завжди вважала себе патріоткою, від початку була проти референдуму. Розмовляла про це з акторами нашої трупи і розуміла, що для них це тема табу – в голос мало хто робив якісь заяви. І незважаючи на це, я бачила ворожість в очах, а їхні публікації в соц. мережах лише підтверджували підозру – вони проголосують за автономію. Адже “В нас шахти, ми багатий регіон – можемо жити окремо”. Мені було 16, але я завжди думала про Донеччину, як про частину України – це було для мене чимось очевидним – так само, як автономія для них і я сумніваюсь, що був сенс з ними дискутувати.

Чи на фоні референдуму, або подальших змін в суспільстві, збройного нападу, який чітко розбив людей на два табори, ти переживала конфлікти чи непорозуміння з родичами, які опинились в “протилежному таборі”?

– Це важко назвати конфліктами. Непорозуміння – вже ближче, а іноді просто неможливість зрозуміти, особливо після історії, яку я почула від мами. Вона дзвонила до бабусі і замість звичного привітання почула нестримний плач у відповідь. Мама перелякалась – думала щось з дідусем сталось, або з нею. Було важко зрозуміти, адже бабуся не одразу змогла щось сказати, настільки її охопив плач. Що виявилось? Захарченко помер. Вона плакала за Захарченком. Це просто як за Сталіном, розумієш?
Мама зараз живе в Москві, працює там. Не ходить на маніфестації, але не забуває про своє походження і коріння.

Їй не страшно – в Москві з українським паспортом?

– Ти знаєш, там зараз багато українців. Важко сказати в кого які мотиви, але люди, мабуть, живуть там, де їм краще живеться. Вона за цей час навчилась абстрагуватись – адже протягом тривалого періоду її оточувала пропаганда різного характеру. Скажімо так – про неї я всього розповісти, на даний момент, просто не можу.

Після 2014 багато хто почав розуміти, що політика не концентрується в парламентських кулуарах, формуючи далекі від повсякденного життя законопроекти, а має безпосередній вплив на кожного з громадян. На твою думку: чи можна нині триматись осторонь, бути аполітичним?

– Ще кілька місяців тому, я намагалася бути “аполітичною”. Мені здавалось, що без політики можна жити. Не можна. Після того, як я долучилась до роботи в фундації, моя точка зору почала змінюватись. Чим більше питань люди ставлять, тим сильніше збільшується потреба в сформованій думці на противагу “аполітичності”, особливо в моєму випадку – адже я була там і бачила все на власні очі. Бути політичним не значить полювати за сумнівною, але гострою інформацією. Вистачить брати під увагу лише сухі факти, або свідчення очевидців, прямі заяви держ. осіб і так далі.
Бути аполітичним зараз не можна. Може я себе виправдовую, але тоді, після референдуму, мені необхідно було закритися від цього. Зараз я заповнюю пропуски в політичній освіті, так би мовити.

Враховуючи специфіку твоїх стосунків з батьківщиною: чи вдалось тобі випрацювати принаймні індивідуальну схему розрізнення істинної інформації від пропаганди?

– Один зі способів розрізнення це розмови з очевидцями, хоча з ними теж буває по–різному: часто для них грають спектакль, в який вони, мимоволі, вірять і сприймають за свою дійсність.
Потрібно, мабуть, вперто полювати за незалежними джерелами інформації. Це неймовірно важко, адже все пишеться для когось, кимось. Мені навіть на питання “хто почав війну” досі важко відповісти. Здається, що провина була масовою.
Тому я просто намагаюсь читати як можна більше і ще більше, збирати різні точки зору – від медіа, або ж просто знайомих і друзів.

Теоретично: коли війна закінчиться і Україна поверне свою землю, налагодить інфраструктуру – ти б хотіла “повернутись”, якщо так – то куди, а якщо ні, то чому?

– Знаєш, на даний момент мені здається що в нас зараз як з Придністров’ям – війна тягнеться і я особисто не впевнена наскільки швидко і чи взагалі вона закінчиться. Може припиняться військові дії, але чи не залишиться моя батьківщина “невизнаною територією”?
Наш рідний дім розікрали, тому до нього повернутись точно не вдасться. Мама була там два роки тому – Радянський Союз в замороженому стані.
Натомість для мене сьогодні дім – це там, де я зараз, творю свій світ, своє оточення. Частинка мого серця, звичайно ж, залишається в Україні, але тій українській Україні, скажімо так. Частина залишається з моїми родичами.
Не скажу, що в мене є якась нестерпна туга – можливо тому, що я переїхала в момент становлення особистості. Мені хочеться приїхати, побути, може нав’язати якусь співпрацю з Україною, бути певного роду мостом між двома державами.
Тому стабілізація ситуації не змусить мене “повернутись”. Скоріше спростить процес провідування родичів. Бо останній раз я їхала з Польщі через Брест, Мінськ, потім Харків, Ростов і вже звідти в Донецьк. Там дуже багато блок–постів і тому треба робити таке коло.

Чи говориш ти про війну з вроцлав’янами і якщо так, то яку реакцію спостерігаєш?

– 23 листопада я взяла участь у своїй першій “Живій бібліотеці” – це такий захід, де людина, зі своїми історіями та переживаннями сприймається як книжка, з якою читач може поговорити. 23–го моїми читачами були переважно учні середніх шкіл, тому якоїсь серйозної, осмисленої реакції – позитивної чи негативної, я не спостерігала. Загалом – мало хто в мене про це питає. Виявляється, що про війну на Донбасі досі знають не всі. Ті, хто знає більше, зазвичай питає що саме я бачила, про досвід, переживання.

В Харцизьку ти грала в місцевому аматорському театрі. Чи ти приймаєш участь у театральних проектах тут, у Вроцлаві?

– Тут є такий театр “Ej.Aj”, яким керує Якуб Табіш з Інституту Ґротовського. Він також проводить майстер–класи для студентів. Я ходила туди кілька місяців, а невдовзі, в лютому, Куба буде робити в ЦУКРі та Інституті показ біографічної вистави про українців. Там, зокрема, буде й моя історія. Набір триває, тому, на правах реклами, запрошую всіх охочих долучатись (сміється).

Чи “Жива бібліотека” або театральні проекти – це різновид самотерапії, чи реалізація творчого “Я”?

– В якійсь книжці було написано, що вартість людини в кінці життя не оцінюється за її здобутками чи посадою, а в залежності від того який слід вона залишила на інших людях.
Я люблю розповідати людям про Донецьк в принципі, навіть самокритичні речі, або згадувати ситуації, в яких стає зрозуміло, що там теж жили і живуть нормальні люди. Це, мабуть, бажання бути одним з тих достовірних джерел інформації, оперуючи лише фактами – базуючись на тому, що я бачила на власні очі. Щоб трішки змінити світогляд людей, показати альтернативну точку зору.
Але, після тренінгів до “Живої бібліотеки” я також побачила в цьому всьому елементи самотерапії.

Незважаючи на загальний негативний характер: смерть, поламані життя, дестабілізацію – на твою думку, війна спричинила якісь позитивні зміни в суспільстві чи в твоєму житті?

– На макрорівні – війна та революція гідності дозволили Україні самоідентифікуватися, як окремій державі. До цього часу це більше нагадувало Радянський Союз у версії незалежної України, натомість після цього, мені здається, українці самі почали розуміти що ми – окрема держава. Вибухнула українська творчість, політика набрала більш європейських рис. Але дійсно – ціною економічних проблем та людських життів.
На мікрорівні, тобто для мене – я часто говорю, що війна змусила мене вступити до польського університету. Якби не війна я, можливо, була б зараз в Києві, в Карпенка-Карого. Страшно говорити про війну в позитивному ключі – там досі є мої родичі, але, безумовно, помічати такого роду зміни варто, щоб це все не було даремно.

Спілкувався: Ілля Тандур