Полька, українка, католичка, мисткиня, греко-католичка, мама, сестра, подруга, активістка – Дана Вінницька та Даґа Грегорович розповідають про себе з нагоди десятиріччя польсько-українського гурту ДаґаДана.

РОЗМОВА З ДАНОЮ ВИННИЦЬКОЮ ТА ДАГОЮ ГРЕГОРОВИЧ*

ОЛЬГА ХРЕБОР: Хотілось би поговорити трохи менше про музику, а більше дізнатися саме про вас. Ви – феміністки?

Дана Винницька: – Я – так, але не радикальна, просто підтримую ідею рівноправності жінок. Проте, це не означає, що я погоджуюся з усіма феміністичними поглядами. Зрештою, це вже тема для окремої розмови.

В такому випадку, невелика ювілейна феміністська провокація: ми святкуємо 10 років квартету чи жіночого дуету з супроводжуючими музикантами?

Дана: – Ні-ні, ми – квартет, в якому кожен виконує дуже важливу роль. Не можна сказати, що ми – гурт, який очолюють жінки. Кожен з нас – важлива складова частина.
Даґа Грегорович: – Звісно, на сцені ми більш помітні, бо співаємо, але повір – співаючи просто в дуеті ми б ніколи так не звучали.

Абсолютно не мала на увазі, що інші члени команди менш важливі. Це неперевершені музиканти. Мені йшлося про те, який вплив на функціонування гурту здійснює факт, що саме жінки його заснували. Як це впливає на вашу співпрацю як команди? На те, як вас сприймають на музичному ринку? А може взагалі немає ніякої різниці?

Даґа: – Мені здається, що у відповідний момент говорить відповідна людина. Так само в музиці. Ми стараємося давати одне одному простір, особливо в створенні композицій, а також на сцені. В перерві між композиціями, публіка теж розуміє, наскільки важливу роль відіграє кожен з нас. Миколай говорить мало, але вже як скаже, то щось дуже мудре. Ми, наприклад, дуже балакучі і часто не помічаємо інших, але не вважаємо себе фронтменками. На перший погляд, хтось може так подумати побачивши фото з наших виступів, або під час концерту, але як тільки ми починаємо грати, то всі розуміють, що енергія розділяється на чотирьох.
Дана: – Разом з тим, важливо пам’ятати, що гурт почався з дуету. Часто в нашій творчості можна відчути жіночі мотиви. І власне в цьому сенсі це – жіночий проект. Те, про що ми говоримо в наших піснях це історії пов ‘язані з жіночими переживаннями та досвідом. Це стосується як народних пісень, які ми виконуємо в наших власних інтерпретаціях, так і авторських.

І тому, любі жінки, хотілось би запитати про вашу незвичайну дружбу. А точніше, про справжнє кохання! Даґа в інтерв’ю говорить, що все хороше, що було в її кар’єрі, пов’язане з Даною. Дана – так само, – завжди підкреслює те, наскільки важливою частиною життя для неї є Дана. Складається враження, що цей ювілей був би неможливим, якби не ваші глибокі відносини, гармонійна співпраця та вміння знаходити компроміс. Значна кількість гуртів розпалася з причини конфліктів, непокірних амбіцій та жаги до лідерства. Звісно це притаманно не тільки чоловікам, але чи, випадково, не жіночність гурту допомагає вам згладжувати стресові ситуації та берегти те що в ньому найважливіше?

Дана: – Основа нашого співіснування це наші спільні цінності. Всі ми християни. Амбіції не раз губили чудові проекти, але ми маємо покликання. Наша місія важливіша, ніж якісь війни за місце очільника. Думаю, що саме віра допомагає нам триматися на відстані від деяких, насправді дуже людських, прагнень та рис. ДаґаДана за ці 10 років еволюціонувала не тільки як проект, але й на людському рівні. Гурт почався від дружби та великого кохання. Кожні відносини це своєрідний процес – зараз ми не тільки подруги, ми – родина. Даґа хрещена моєї доньки, чиїм життям ми живемо щодня. Разом радіємо нашим успіхам і разом переживаємо невдачі. Це незрівнянне благословення, що ми маємо одна одну. Ми дуже щасливі разом і доповнюємо одна одну – в щоденному житті, професійному, та навіть, як жалюгідно б це не прозвучало – у репрезентації собою двох народів. Останнім часом, посилюється відчуття, що ми – українка та полька – несемо місію нагадувати іншим, наскільки ми близькі, як народи, як багато в нас спільного та які чудові досягнення в нас є. Ми знаємо свою історію. Кожен має власну думку, але в гурті ми вміємо шанувати те, що для кожного з нас важливо, а також, коли говоримо одне з одним, як представники конкретних націй. Хотілось би надихати наших слухачів до трохи іншого бачення українсько-польських відносин.

Навіть коли гастролюєте з концертами за кордоном, ви ходите на службу. Віра для Вас важлива. Чи це впливає на Вашу музику?

Даґа: – Якщо хочеш пізнати людину, то мусиш заглибитися в її духовність. Зрештою, це найважливіший аспект життя. Створення музики, мистецтва, завжди було пов’язане з духовною сферою людини. Чим більше ми молимося разом, тим більше спокою в нашій музиці. Не кажу, що наша музика спокійна, але в ній більше спокою. І це незвичайне відчуття, коли виходиш на сцену чи заходиш в студію, і перед цим помолишся. Це завжди було для нас важливим моментом і з кожним днем стає ще важливішим. Останнім часом, ми разом читаємо Слово Боже та молимося перед концертом. Це має для нас неабияку цінність. Думаю, що наші слухачі теж це відчувають. Навіть якщо не бачать, то відчувають, що є якийсь дух, який нас поєднує.

Життя та філософію вільної, незалежної співачки вдається поєднати з жорсткими правилами Костелу?

Даґа: – На щастя, ми зустрічаємо багатьох священиків, які допомагають нам йти у вірному напрямі. Якби кожен зустрічав таких духовних наставників, яких зустрічаємо ми, то в Костелах було б повно людей. Це так само, як з музикою: якщо хочеш розвиватися, працювати над собою, то відповідно хочеш, щоб тебе оточували чудові музиканти. Щоб розвиватися духовно, слухаєш духовних людей, які знають що тобі порадити.

Вашу духовність можна відчути. Ви дуже скромні, хоч досягли неабиякого успіху в своїй сфері. Побували в екзотичних місцях під час гастролей, таких як Куала-Лумпур чи Шанхай. Коли повертається з-за кордону, ви маєте відчуття, що “всюди добре, але вдома – найкраще”?

Дана: – Подорожі, які відбуваються завдяки музиці та концертним турам, це для мене як “відкритий університет”, де я щодня вчуся від перехожих, публіки, митців, з якими знайомить мене доля, чи навіть під час випадкових зустрічей в аеропорті. Подорожі допомогли мені навчитися цінувати те, що я маю вдома, яким для мене є як Польща, так і Україна. Ми часто критикуємо те, що нам заважає, хоча “Пророків не раді бачити на Батьківщині”. Ці виїзди були для мене свого роду школою вдячності. Я почала цінувати те, що в наших країнах є універсальна освіта, що ми можемо читати книжки, що в мене є дах на головою. Для багатьох людей це зовсім неочевидні речі. Я зрозуміла наскільки ми багаті. Саме тому, під час великої кількості концертів в цілому світі, я повторюю, що ми мусимо бути вдячними. Я спонукаю людей замислитися про мир у даній країні. Для них це очевидне, нормальне явище. Але коли в твою “нормальність” потрапляє війна, то раптом розумієш як добре було раніше. Коли маєш де спати, що їсти і в що одягтися – це вже дуже багато. Часто ми цього не усвідомлюємо. З нерозуміння цієї прописної істини починається багато проблем. Чудовою школою для дітей з України, чи взагалі з Європи, що досягли повноліття, був би обов’язковий виїзд до Індії, Бразилії чи Азії, щоб побачити в яких умовах там живуть люди. Вони б зовсім по-іншому сприймали своє життя тут і стали смиренними.

Власне, чи митець мусить ангажуватися в суспільні процеси? Я підтримую Вашу позицію під час концерту в Фундації Роберта Боша, в Берліні, передумовою для якої була дискусія про двомовність в Україні. Ви зробили там своєрідний маніфест. Замість веселої композиції, обраної організаторами, Ви виконали твір “Пливе кача по Тисині”, що вважається реквіємом Революції Гідності. Раніше Ви уникали політично-суспільних тем. Майдан змінив Вашу думку?

Дана: – Ми не навмисне оминали ці теми. Просто 10 років тому ми були співачками, які давали концерти з великою радістю, без якогось додаткового багажу за плечима. А на переломі 2013 та 2014 років, з огляду на події в Україні, я повністю втратила ґрунт під ногами. Протягом якогось періоду я не давала концертів. Стоячи на сцені я хочу, щоб люди, які нас слухають, виходили хоч трохи щасливішими. Хочу торкнутися їхніх сердець, пробудити їхню радість чи інші емоції – від захвату до болю. На той момент я не була в стані цього зробити. Я була повністю розбита. Можна навіть ствердити, що переживала депресію. Я не бачила жодного виходу з ситуації. Я не була свідком тих найдраматичніших подій на Майдані. В грудні 2013 року з’явилась необхідність повернутися з України до дому… до свого польського дому, до Вроцлава. Я постійно переглядала прямі ефіри на Громадському телебаченні. Проходив час. В решті-решт, я зрозуміла, що перебування вдома, в постійній зажурі, не змінить ситуації ані в Україні, ані в Польщі. Це дуже егоїстичний і дурний стан. Я також зрозуміла, що кожен мусить робити свою роботу. Як би тривіально це не прозвучало, але моя роль в тому, щоб змінювати цей світ на краще. Тож ми почали знову грати. Одразу після кривавих подій на Майдан ми включили в свій репертуар “Пливе кача по Тисині”. Ми хотіли подякувати полякам за ту підтримку, яку вони надавали нам на багатьох рівнях: фінансовому, духовному, людяному. І на гастролях я побачила якого успіху досягла російська пропаганда. Той німецький концерт в Фундації Боша почався з дискусії, в якій говорилося, що Революцію Гідності на Київському Майдані почали націоналісти. Це мене дуже обурило! І мені було все одно чим це закінчиться. Я не могла відпустити це просто так. Тому ми вирішили замість однієї пісні, заграти дві. На сцені я проголосила, що категорично не погоджуюся з наведеною думкою, що я також була на Майдані і якщо хтось тут стверджує, що Майдан почали націоналісти, то я також націоналістка. І ми заграли “Пливе кача по Тисині”. Це був прекрасний, неймовірно сильний та зворушливий момент. І в той момент я зрозуміла, що ми вже не можемо бути просто музикантами, які дають концерти. Якщо маєш в руці мікрофон, то можеш розповісти людям свою правду, а це дуже важливо для українців. Наш голос не чути так добре, як російський. Ми не маємо великих коштів, тому кожен, в міру своїх можливостей, мусить дати щось від себе. З того часу я стараюся говорити важливі для українців речі публічно. А протягом останніх років це виявилося важливим аспектом ще й в Польщі. Наші стосунки зараз дуже напружені і в нас багато непорозумінь між собою.

Зараз все більше хмар збирається над українськими мігрантами. Чи Ти, Дана, відчуваєш це на собі, як українка в Польщі?

Дана: – Я дуже вражена тим, як радикальний рух набирає обертів не тільки в Польщі, а й в Європі. Особисто мене ніхто не дискримінував на основі моєї національності. Ніхто не ображав безпосередньо мене, але це не означає, що я не бачу провокацій на будинках чи в Інтернеті. Я зустрічаю оголошення про антиукраїнські мітинги, чую ворожі коментарі на вулицях. Раніше цього всього не було. Проект Даґа-Дана – це неймовірно важливий проект, бо він несе в собі альтернативну версію польсько-українських відносин. Таких, в яких панує глибока взаємна повага до історії обох народів. Є теми, які ми просто не піднімаємо, бо кожен має свою власну думку щодо цього. Історія – це така наукова дисципліна, в якій дуже важко інтерпретувати події об’єктивно та однозначно. Звісно – треба говорити, але також намагатися зрозуміти та почути одне одного. Я переконана, що кожен з нас, потрапивши в павутину темної історії ХХ століття, міг би виявитися як жертвою, так і мучителем. Тому я дуже обережна, намагаюся не осуджувати, і це стосується також дій наших предків. Зло не з’являється нізвідки. Потрібно знати, з чого все почалось, але не робити його центром нашого світу. Ми живемо в ХХІ столітті – який сенс в тому, щоб постійно повертатися до історії і ходити тими самими слідами? Я не бачу в цьому жодної логіки. Краще будувати добрі сусідні відносини, насичені повагою та любов’ю.

Чим була для тебе, Дано, еміграція?

Дана: – Я мешкаю у Вроцлаві протягом п’яти років, але, якщо чесно, все ще не переїхала до Польщі. Не вважаю себе емігранткою. Не знаю, чи це буде моє останнє місце проживання на земній кулі. Мій переїзд був пов’язаний з діяльністю нашого гурту. В нас було багато концертів в інших країнах, тому найважливішою причиною мого переїзду був горезвісний польсько-український кордон, де я неодноразово затримувалася на п’ять-шість годин. Але я ще не пустила тут корені. Зв’язок з Україною для мене надзвичайно важливий. За кожної нагоди, я туди повертаюся. В Польщі я все ще туристка.
А як сталося що вибір перепав саме на Вроцлав? Адже ніхто з гурту тут не мешкає.
Дана: – Ми з чоловіком розглядали чотири міста: Познань (зрозуміло чому, адже звідти походить Дага, по друге, з огляду на мистецьку атмосферу), Краків (де в той час проживав наш контрабандист Миколай Поспелянський, місто, в якому ми всі познайомилися на майстер-класі), Варшава (динамічне місто, де, зокрема в площині культури, багато чого відбувається, а також місто, де проживає багато музикантів, з якими я співпрацювала в рамках інших проектів), і, власне, Вроцлав. З ним у мене пов’язана окрема історія. Вперше я приїхала сюди на стипендію “Gaude Polonia”. Я залишилася тут на неповний один день, тому міста не відчула зовсім. Не швендялася по вуличках, не відвідала його старої частини. Бо для мене це було місце, в якому я познайомилася з декількома шаленими митцями. На вокзалі мене зустріла художниця Марта Філіпяк (на даний момент також займається фільмом, проживає у Бидґощі). Марта тоді зустрічалася з митцем, навіть більше, творцем цілком нових світів, Дарком Орватом. Ми поїхали до парку, в якому знаходилася їхня майстерня. Перше, що я побачила, – це жіночі груди. Вони були змодельовані з огорожної сітки і наповнені дерев’яними патичками. У студії стояла величезна кількість маленьких роботів, яких Орват конструював з підручних матеріалів. Даріуш, хоча і небагатослівний, одразу захопився моєю творчістю та ідеями. Після декількох хвилин в цьому товаристві, я зрозуміла, що немає сенсу витрачати цілі години на екскурсії містом. Я хотіла якнайбільше часу провести з цією парою. Після того Вроцлав у моїй уяві був містом шалених, вільних митців, які мають незвичайний запал та відвагу, щоб робити все, що їм забажається. До того ж, мій чоловік тут найшвидше знайшов роботу. І от я вже тут.

Ви відвідуєте батьківщини одна одної. Що захоплює, а що дратує у сусідів?

Даґа: – В Україні люблю те, що в нас практично вимерло, – спільний спів. У Польщі в радянські часи (PRL) створювалася велика кількість псевдо-народних ансамблів пісні і танцю, і саме вони мали бути носіями сільських традицій. Капіталізм призвів до того, що ми захлинулися заходом. Лише зараз ми стараємося відроджувати і берегти співацьку традицію. В деяких польських регіонах співається багатоголосно, а в Україні – всюди. Це щось, що торкається моєї душі, і тому я радію, що маю можливість туди поїхати. Є більш прозаїчні печалі: смак фруктів та овочів з українського базару, яким не потрібно мати на етикетці “еко”, хоча вони, насправді, на цей титул заслуговують абсолютно. Не потрібно витрачати великих грошей на звичайні речі.
З негативних речей в Україні я б зосередилась на поганих дорогах та сильній корупції. У нас також є корупція, але не на такому рівні. А те, що надія на якісь зміни в цьому аспекті потихеньку згасає, викликає в мене біль та злість. У Польщі це відбулося швидше. Навіть зміна влади в Україні багато не дала, не принесла таких ефектів. Надія була на більше. Мене засмучує, що мої ровесники, які там живуть, в більшості випадків не мають великого впливу на те, як функціонує їхня держава. Хотілося б, аби Україна перескочила в цій матерії на якісь 10, а може і 20 років вперед.
Дана: – По перше, в Польщі мене вразила культура комунікації на щоденному рівні: в магазині, в кав’ярні. Люди дуже відкриті, зичливі – це приємно. Немає такого хамства, як у нас, особливо на сході країни. Мене захоплює рівень культурного життя, спектр фестивалів, доступ до мистецьких заходів, майстер-класів для дітей. Це фантастично. Це різноманіття подій, скерованих до визначеної групи людей, як і для глядачів, які могли випадково потрапити на перформанс під відкритим небом і стати його частиною. Власне, з приводу культури: я зацікавилася Польщею, ще перед тим як утворилася “ДаґаДана”. Коли у 2004-2005 році я почала в Україні грати джаз, це нагадувало процес винайдення нового велосипеду. Ми мали якісь записи, слухали, наслідували, але особливо не було де і як розвиватися. Тим часом в Польщі, на той момент, було вже п’ять навчальних закладів, де можна було навчитися грати джаз. Хоча б, наприклад, Музична Академія у Катовіцах, яка допомагає відкривати таємниці цієї музики близько 40 років. Зрештою, польський джаз вже знаходиться на світовому рівні. Моє кохання до Польщі – це кохання від першої ноти джазової музики. І тут я обов’язково маю згадати про Мистецьке товариство “Дзиґа”, яке протягом років своєї діяльності втілило тисячі концертів та мистецьких заходів, презентуючи найцікавіші мистецькі ініціативи з Польщі. Власне, на фестивалі “Jazz Bez”, організатором якого була “Дзиґа”, я вперше почула польських джазменів і мене осяяло: я хочу поїхати до Польщі, аби навчитися грати джаз.
Серед негативних моментів я б звернула увагу на контакт з адміністративними установами, перед усім в справах пов’язаних з документами на перебування для іноземців. Щоб вирішити найпростіше завдання, себто легалізувати своє перебування, треба пережити справжнє пекло у відділі справ громадян і іноземців. Бувало, що нам доводилось анулювати концерти, бо процедура виготовлення моєї карти тягнулася безмежно довго, отже я не могла перетинати кордон. З іншого боку я розумію, що держпрацівників не достатньо, і що вони просто не встигають при такій кількості поданих заяв. Щоб не виникало питань – цю справу вже завершено, я тут легально.

На кінець лайфстайл-питання: як ви відпочиваєте, коли повертаєтеся з гастролей? Скоріше вино і ванна зі свічками чи кнайпа з друзями?

Дана: – Я дуже люблю гратися з донькою. Під час гастролей мені не вистачає цих шалених моментів, тоді я переміщаю увагу на учасників гурту та мучаю їх. Люблю гірськолижний та велоспорт, активний відпочинок. Обожнюю велич гір, хоча зараз не маю часу на гірські мандрівки.
Даґа: – Для мене в пріоритеті дві речі: контакт з природою, бо я зо освітою природознавець, а також зустрічі з близькими. Маю багато знайомих, хочу бути в курсі всіх подій, отже кожну вільну хвилину стараюся проводити з друзями. Сумую за розмовами з ними. Вони заспокоюють мене і мотивують до подальшої праці.

*Дана Винницька і Даґа Грегорович разом з Миколаєм Поспєшальським і Бартошом-Миколаєм Назаруком належать до музичного гурту ДаґаДана. Гурт поєднує елементи польської та української культури за допомогою джазу, електро- та світової музики. Дебютний альбом “Maleńka” (“Маленька”) нагороджено Фридериком (Fryderyk – славнозвісна польська музична нагорода ім. Ф. Шопена) у категорії “Альбом року Фольк/Світова музика”.

Розмовляла Ольга Хребор