Коли несподівано, в 1997 році Святий Отець Ян Павел ІІ передав костел Св. Вінсента віком в 13 століть попередньому греко-католицькому єпископу Теодору Майковічу і, разом із тим, встановив її Кафедрою Дієцезії Вроцлавсько-Ґданської Греко-Католицького Собору, ніхто зруйнованою святинею займатися не хотів. Сьогодні, завдяки зусиллям єпископа Володимира Ющака, нинішнього Пароха кафедральної парафії св. Андрія Михальчишина та греко-католицької спільноти, кафедра не тільки заповнена віруючими — її інтегральна частина — каплиця Хохберга саме отримала перше місце в конкурсі „Zabytek Zadbany» (Доглянута Пам’ятка) у категорії сакральних об’єктів. Це єдиний об’єкт у Вроцлаві, який може похвалитись цим престижним титулом.

Перша служба для української спільноти в кафедрі що біля площі Нанкера відбулась 1 травня 1999 року, але умови, у яких відбувалася літургія, були далекими від тих, які панують у ній сьогодні — у величній, відреставрованій Святині, де моляться греко-католицькі віряни: „Каплиця Хохберга, прибудова до пресбітерію та бабинець відображали сліди зруйнувань з часів ІІ світової, вже не говорячи про стіни та дах». — пригадує єпископ Володимир Ющак. Головною причиною, з якої Папа Римський та кардинал Гулбінович передали костел, була потреба призначення греко-католицькій дієцезії будинку та приміщень, гідних за рангом єпископської кафедри. Тим не менш, Святиня, яка в часи ПНР-у (Польська Народна Ресбубліка, пол. PRL) повинна була відігравати роль Музею Сучасного Мистецтва, була в жахливому стані. ЇЇ відновлення вимагало не тільки суттєвих фінансових вкладань та праці, а ще й неабиякої терпимості та уяви.



Маленька спільнота греко-католиків боялась, що їм не вдасться цього зробити. Попередній єпископ уже збирався віддати кафедру, але доля Святині, все ж таки, узяла інший вектор.

Коли в червні 1999 єпископ Володимир Ющак приймав висвячення в єпископи, кафедра вже формально належала дієцезії, а місяць до цього було освячено вівтар та іконостас, які навмисне перенесли з нижнього костелу Святого Хреста на Острів, з попереднього місця для літургій грекокатолицьких вірян. Довелось прийняти цей непростий виклик.

„Ніхто не знав як це робиться. Ані консерватор архітектурних пам’яток, ані я. Ми не усвідомлювали як це треба робити, за які гроші, ми навіть не уявляли з чого потрібно почати» –розповідає єпископ.

Перші кроки були зроблені інтуїтивно: „Це була величезна яма в землі, яка містила в собі все що завгодно: кістки звірів, фрагменти розбитих різьблень та архітектурні обломи, груз, багато грузу… Спочатку ми діяли наосліп, поставивши повторно питання: з чого, усе ж, почати? — продовжує.

Ми залатали дірку в підлозі, щоб рушити далі. Зібрали груз та провели інвентаризацію залишків фресок та каміння. Ми зберегли все, що вціліло. Від самого початку процес проходив під дбайливою опікою попереднього консерватора архітектурних пам’яток, пані Катажини Бжозовської-Хавриляк. Єпископ, зі свого боку, а потім також парафіяльний священник, Андрій Михалишин, взяли на себе всі бюрократичні перепони: тендери, пошук виконавців та визначення необхідних робіт, розрахунки міських та міністеріальних коштів, дозволи та згоди. Кожного року ми робили чергові непрості кроки: відновлення фресок, впорядкування консисторських приміщень.



Місто Вроцлав та інші інституції щороку визначали суму на відбудову. Ці кошти дозволяли рухатись, але дуже повільно. Це була крапля в морі потреб, а кінця реновації не було видно.

Найбільшим викликом була, звичайно ж, знищена вщент каплиця Хохберга. Відбулося так, як можна було очікувати: ми дійшли до етапу, де без участі фінансування на вищому рівні провести реновацію об’єкту не вдалося б. Приміщення костелу вистачало для проведення літургій, але господарі вирішили, що закрити та замурувати каплицю, не зважаючи на її історичну спадщину — це негідний вчинок. Головний вплив на справу виявив віце-президент міста Адам Ґрехль — саме завдяки його наполегливості дієцезія вирішила реєструвати внесок про фінансування з європейського бюджету: «Завдяки підказці віце-президента, А. Ґрехля, ми вирішили виконати проект реновації цілого об’єкту, вирахувати кошти та скласти внесок про фінансування. Інакше ми б ніколи не закінчили з цими роботами. Не було жодної гарантії, що ми отримаємо гроші, а сама підготовка внеску обійшлась нам у 40 тис. злотих» — говорить єпископ Ющак.

Єпархії вдалося отримати близько 8 млн. злотих брутто на відновлення пам’ятки. Як виявилось, остаточна ціна питання ще не раз дивувала реалізаторів проекту — наприклад, підчас виконання проекту сильно підвищився податок VAT на консерваторсткі роботи. Але отримані гроші, тим не менш, дозволяли розпочати реновацію цілого об’єкту. У червні цього року буде 5-ти річчя від моменту закінчення робіт у каплиці Хохберга. У Маршалковському Управлінні зберігся після-проектний вексель, який єпископ збирається невдовзі забрати:

„Ми обійшли свої власні очікування — довелося пояснювати чому в першому році, після ремонту, каплицю відвідало 26 тисяч осіб, хоча ми декларували близько 10 тис. відвідувачів на рік. Пані Ханя відчиняє каплицю та дбає про те, щоб туристи могли вільно оглядати каплицю, а при цьому рахує гостей» — сміється єпископ.



Українці в готичному костелі

Ностальгія за візантійською церквою залишилась, але найважливіше те, що віряни греко-католицького костелу мають своє місце. В інших парафіях, де церкви мають традиційну східну архітектуру, українські мігранти, шукаючи «свого закутку» зразу ж виловлюють їх із міського контексту. Натомість у Вроцлаві не всі знають, що саме в цій величній латинській кафедрі міститься серце греко-католицької дієцезії та ведуться служби українською мовою. Готичні кам’яні стіни прикрашають східні орнаменти. Візантійський характер інтер’єру це заслуга видатного митця — Єжи Новосельського. Перед базилікою встановлено традиційний візантійський кам’яний хрест із мозаїки, щоб звернути увагу приїжджих, які шукають свого духовного місця та контакту з вроцлавською спільнотою. Українська громада зростає, так само збільшується кількість вірних у церквах. Станом на сьогодні Вроцлавсько-Ґданська Дієцезія Греко-католицького Собору налічує більше 12 тисяч вірних, а ще у 2017 році їх було 9 тисяч. До кафедри біля Нанкера належить майже 1500 парафіян.

Виявляється, кафедра має свій маловідомий фрагмент історії, який веде до… Києва. Її фундатор, Генрик Побожний, загинув у битві під Лігницею в 1241 році від рук монголів. З великою ймовірністю можна стверджувати, що це була та сама татарська орда, яка в 1240 році спалила Київ, а потім вирушила на Захід. Кафедра тривалий час зберігала мощі свого фундатора. Таким чином, Генрик ІІ Побожний, за участі татарської орди, поєднав ниткою історії українців із вроцлавською кафедрою. Мощі Побожного зникли підчас ІІ Світової Війни, але його могильна плита досі зберігається у Вроцлавському Національному Музеї.